Ситуація довкола "шлюбу за розрахунком", який так і не відбувся між двома найбільшими політичними силами України, вимагає дистанції для осмислення.
Сьогодні суспільство – чи то пак, його політично стурбована частина – ще нуртує почуттями та думками щодо поведінки численних учасників процесу. Разом із тим, уже очевидні дві головні групи настроїв.
З одного боку, це – притаманне більшості відчуття полегшення від того, що "шлюб" не відбувся, що свідчить про нашу неабияку пошану до демократії. З іншого – притаманне меншості відчуття тривоги з приводу того, що в політичному тераріумі провалилась чи не остання спроба примирення - це свідчить про наш неабиякий здоровий глузд.
Досить легко собі уявити, що вже в недалекому майбутньому багато хто з тих, хто нині тішиться з провалу спроби узурпації влади БЮТ та ПР, лаятиме "політиків, які не зуміли домовитись у відповідальний для країни час".
Справа не лише в тому, що коли песиміст упевнений, що гірше вже не буде, оптиміст завжди заспокоює: буде, буде!
Просто може виявитись так, що будь-яка "узурпація" незабаром видасться меншим злом у порівнянні з реальністю. Зрештою, таке вже неодноразово бувало в нашій історії.
Але питання в тому, а що насправді дав би цей союз, якби він відбувся?
Згадаймо хоча б проект змін до Конституції, який підготували "під себе" обидві політичні сили, і який потрапив у ЗМІ.
Справа навіть не в конкретних формулюваннях цього багаторазово обговореного журналістами й експертами документу, а в самому його дусі. Понаписувати такого могли лише люди, які вже давно і цілком щиро забули, для чого на світі існують конституції. Тобто закони взагалі.
І важко сказати, що ТАКІ прем’єр та лідер опозиції чимось кращі за ТАКОГО президента. Це як із датою президентських виборів, яку Верховна Рада призначила була на жовтень.
Питання: якщо президент регулярно порушує Конституцію, чи можна, в порушення тієї ж таки Конституції, скоротити термін його повноважень? Відповідь: можна-то можна, але матимемо те, що маємо.
Коротше кажучи, союз Януковича та Тимошенко, якби він і відбувся, не став би ані поштовхом до виходу з кризи, ані гарантією стабільності в економіці, зовнішній політиці чи суспільстві. Він став би лише способом викидання з влади окремо взятого поганого політика двома по-своєму не кращими.
Найцікавіше, що всі ті, хто мав відношення до підготовки цього союзу, як і проекту нової Конституції, навряд чи не розуміли, що коять. Високопрофесійних юристів, у тому числі з конституційного права, серед цих людей вистачало.
Це яскраво демонструє актуальність політичних мантр про "професіоналізм у владі". Ми стільки наслухались останніми роками про необхідність цього професіоналізму, що забули головне: без професіоналізму до будь-якого діла братися небажано, але без бажання – просто неможливо.
Скажімо, будь-яка людина без розумових вад здатна навчитись грати в шахи. Хай не на рівні гросмейстера, але, за бажання, на рівні майстра спорту. Проте людина ніколи не гратиме, якщо вона не бажає вчити правила, або якщо їй просто цікавіше грати, вигадуючи нові правила для кожної фігури з кожним новим ходом.
Саме останнє часто роблять діти, починаючи вивчати шахи, і завжди – українські політики, які все ще починають вчитися державності.
Науково це називається недостатньою мотивацією. І йдеться не лише про ту глобальну категорію, яку мали на увазі в своїй надзвичайно цікавій серії Сергій Дацюк та Костянтин Матвієнко, а навіть про мотивацію на індивідуально-психологічному рівні.
Простіше кажучи, наші керманичі зовсім не те що не вміють займатись своєю справою. Вони просто не хочуть.
В цьому сенсі будь-які союзи, проекти конституцій і все таке, що походить від цих людей, має до розбудови держави рівно таке ж відношення, як і гра шестирічних хлопчаків у "війнушку" ферзями та слонами – до шахів.
І навіть якщо в результаті хтось і виграє, опонент ні в якому разі не визнає свого програшу. Як воно зазвичай і буває у шестирічних хлопчаків.
 |
Олександр Михельсон
